Свідопис на конкурс: «Чому Україні потрібна нова Конституція?»

XVI – XVII століття європейської історії гриміли та бряжчали падучими бовванами минулих золотих епох. Тверді плечі Аристотеля й Церкви обтісували хвилі всепроникненного Модерну, ідоли ржавіли й сипалися. Суспільство приймало нову constitutio: на місці старих родо-видових ієрархій виникали матриці, які рівноправно інтегрували в собі кожну одиницю. Філософи подарували тому часу новий органон – новий тип мислення, що розбив скляну пастку середньовічної телеології і надав людині можливість обирати спосіб життя самостійно, відсторонивши напередвизначальну силу на ар’єрсцену: того, хто раніше конституював усе буття, поважали, але в собі віднайшли спромогу бути майстернішими режисерами.

Етика пам'яті

Мій конкурсний свідопис на тему:

«Етика пам'яті в процесах побудови громадянського суспільства»,

написаний для реєстрації в однойменній літній філософській школі

у Львові (Брюховичах).

Українська сучасність перебуває під знаком тиранії колективної пам’яті, що проявляється в загостреному почутті обов’язку перед минулим, у дознемоги несамовитій ідеалізації сакрального часу і, як писав П’єр Нора, в тотальному архівуванні. Війну меморалізують під час війни. Теперішнє поміщають за музейну стрічку, а майбутнє ще до моменту настання відкладається у гніздечку колективної гіпертрофованої пам’яті про минувшину.

Свідопис з етики - Поліамурні міркування

Якби любов була богом, я виявилася б теїстичним агностиком. Не знаю, звідки вона з’являється: чи кохати – це культурна настанова, всотана зі звичкою приймати душ та їсти столовим приладдям, чи гормональна буря, чи рознизуваний двоїною горішніх і долішніх прагнень син Бідності й Багатства [1], чи всепоглинальний гіпнотичний ідол, вирізьблений митцями та співцями. Я люблю думати про любов як про дар, безперестанно виплекуваний зсередини і замотуваний в обгортку (тобто оформлений) чимось іншим поза мною у єднанні внутрішнього й зовнішнього. Вміння кохати виховується й освічується креативно-імагінативним характером зв’язку наставника, котрий є учнем, і учня, який є наставником. Це постійний акт свідомого світоконституювання за правилами волі його творців. Зупинка щомиттєвого декларативного мурування онтологічних засад такого світу прирікає його на руйнування і смерть. Архітектоніка кохання вичерпується або не вичерпується лише ейдетичною фертильністю кон-кордії (спів-сердя) його а́кторів. Love is in the eye of the beholder [2].

Свідопис з етики - Граючись у Бога

Підставою для написання цього свідопису стало завдання з етики проаналізувати фрагмент роману Джона Фаулза «Маг» («Волхв»). Уривок описує граничну, екстримальну ситуацію людського вибору. Дія відбувається під час нацистської окупації грецького острова Фраксос. Герой Кончіс, який оповідає історію, стає сільським старостою – не через прагнення співпрацювати з окупантами, а як «цап-відбувайло» внаслідок прохань мешканців острова, жоден з котрих не бажав обіймати цю ганебну посаду (сам Кончіс був чужоземцем). Восени 1943 року партизани-повстанці вбивають чотирьох німців і в якості кари окупаційна адміністрація вирішує розстріляти вісімдесят невинних мирних жителів Фраксоса, серед яких є Кончіс. Проте його, старосту, ставлять перед глузливим вибором: смертельний вирок для половини острова замінять на робітничі табори, якщо він привселюдно й власноручно вб’є двох спійманих партизан – тих, котрі й розгорнули на Фраксосі цю драму. Герой вагається: спочатку він готовий обірвати життя повстанців, але одного погляду вистачає, аби солідаризуватися з ними, закатованими та спраглими до свободи. Кончіс відмовляється вбивати. Фашисти розстрілюють його і вісімдесятьох селян, проте він дивом виживає.

Переді мною стоїть задача розглянути моральний вибір Кончіса з етичної точки зору і запропонувати своє бачення того, як би я вчинила на місці цього героя.

Свідопис доступний за посиланням:

https://drive.google.com/file/d/0B5yA-nWAuBS2anNxV085bU85TnM/view?usp=sharing

My Essay "Many Languages - One World" for 2015 International Student Essay Contest

Український переклад моєї конкурсної роботи доступний за посиланням https://drive.google.com/file/d/0B5yA-nWAuBS2RXhROUh6OFRVd3M/view

Many Languages, One World

Let me take some liberties and play with this statement.

Every language is an individual world. Language works like a unique matrix with its own structure, logic and correlations, through which people perceive reality. This complex, fabulously organized system cannot be translated in terms of another matrix: although a rough meaning may be reproduced in a roundabout way, veiled half-words and elusive senses will be irreversibly lost. So many languages, so many worlds.

What do we need to make a good speech?

If you are breathlessly anticipating your speech in the limelight, but don’t dare to call yourself Winston Churchill and possess no greater talent than to stencil, please google, follow those “occasion – audience – purpose – introduction – body – conclusion” and don’t forget shady manipulation techniques in addition. Save yourself an awful lot of time and parturiency and you’ll sound like a simpering smooth-talking dummy. That’s it: anything but fascinating.

Πίπτει Σοφία / Падає Софія

Я створила цю замальовку (прозову елегію? любовного листа? сповідь-каяття? оду? молитву?) під впливом вчення християнського гностицизму – спадку непростого, вітального, поривного, глибинно-бентежливого. Використавши трагічний гностичний мотив про опалу Софію, я інтерпретувала його на свій манер, переплела страждання пропащої томливої мудрості з власним досвідом її осягнення на філософському факультеті, наклала одну на одну міфічно-божественну та смертно-людську долі.

Для глибшого та зрозумілішого занурення в історико-філософський контекст написаного додала коротеньку довідку, де закцентувала увагу на тих моментах гностичного вчення, які обіграються у творі.

Робота доступна за посиланням:

https://drive.google.com/file/d/0B5yA-nWAuBS2SkoxOW1yOGtZLVE/view?usp=sharing