Свідопис з етики - Поліамурні міркування

Якби любов була богом, я виявилася б теїстичним агностиком. Не знаю, звідки вона з’являється: чи кохати – це культурна настанова, всотана зі звичкою приймати душ та їсти столовим приладдям, чи гормональна буря, чи рознизуваний двоїною горішніх і долішніх прагнень син Бідності й Багатства [1], чи всепоглинальний гіпнотичний ідол, вирізьблений митцями та співцями. Я люблю думати про любов як про дар, безперестанно виплекуваний зсередини і замотуваний в обгортку (тобто оформлений) чимось іншим поза мною у єднанні внутрішнього й зовнішнього. Вміння кохати виховується й освічується креативно-імагінативним характером зв’язку наставника, котрий є учнем, і учня, який є наставником. Це постійний акт свідомого світоконституювання за правилами волі його творців. Зупинка щомиттєвого декларативного мурування онтологічних засад такого світу прирікає його на руйнування і смерть. Архітектоніка кохання вичерпується або не вичерпується лише ейдетичною фертильністю кон-кордії (спів-сердя) його а́кторів. Love is in the eye of the beholder [2].