Philosophy, Aliens and Astrolinguistics

This is my abstract for the conference "Philosophed 2015: Philosophy of Mind". Ukrainian translation is available at https://drive.google.com/file/d/0B5yA-nWAuBS2RDBVd25hVUtwT2s/view?usp=sharing 

Here I criticize the anthropomorphic patterns in CETI (Communication with Extraterrestial Intelligence) and reject human cognitive universals that are imposed on the alien life forms. I suggest movement to be a linguistic base and a point of contact between terrestrial and extraterrestrial intelligences.

The Solaris Mystery:

Opposing the Terrestrial CETI Patterns

Science Fiction about Communicating with Extraterrestrials

            Kris Kelvin, a protagonist of the novel “Solaris” by Stanisław Lem, is drawn into the stalemate while exploring a sentient ocean that covers planet Solaris. The researchers to no avail endeavour to find any succession, causality and structure of the ocean’s intelligence. In return for human struggling attempts, Solaris itself investigates scientists, embodying their deepest memories and thereby hurts their feelings unknowingly. Two intelligent species try to communicate with each other but find no point of contact.

Свідопис на конкурс «Філософія сходження»

Ảπολογία: Apollo + Gaia

Фотометр «Кеплера» цупко впинається в закамарки Всесвіту й обнишпорює матрицями холодні простори в пошуках двійників нашої Землі, заковтуючи нові далечіні. Його дзеркала відбивають не світила, а лише витончений розрахунок діаметрів, яскравості, густини. Кеплерів погляд однаково байдужий і безвідповідальний перед розчаруваннями й відкриттями. Надією ж, пересторогою та рішучістю блищать совині очі Афіни Паллади, що вона їх мружить у такт мерехтливому κόσμος’у. Наше товаришування з мудрістю, яка вже неодноразово зазирала на зоряне небо, тепер злітає з глибини людської свідомості безпосередньо в надра горішньої безодні – разом з астрофізикою, кібернетикою, штучним інтелектом, комп’ютерною лінгвістикою…

З Днем народження, мамочко!

Моя без-тями-кохана матусенька!

Ти – найбільше диво, яке могло трапитися зі мною і з татом.

Моя тонесенька тростинко, ти така завжди граційна й подеколи така грізно-сліпуча у своїх грозах – істинна богиня Стародавньої Еллади, чарівлива та ніжна. Немає нічого прекраснішого за тебе, і навіть ідеї, що випасаються на полях істини у Платона, не зрівняються з тобою ні в красі, ні в благості. Естети забули б усі свої канони, якби побачили тебе, етики припинили би будь-які спекуляції про добро, відчувши твою лагідність і жертовність, а філософія оніміла б назавжди, якби всезагальна природна мудрість була подібна до твоєї.

Ти чарівна квітка квіток у саду, який сама зрощуєш: це місцечко затишку, де набираються сил дорогою зношені, втомлені думки після довгих подорожей. Вишуканістю постави, майстерністю долонь, відкритістю душі ти з нічого всюди створюєш дім та розписуєш його дрібним візерунком великого кохання.

Хоча юні філософині люблять вдавати з себе сильних і незалежних жінок, глибоко в душі (не так глибоко, як здається) вони дуже сумують за мамами, які приходять до них уві снах й нагадують тепліше вдягатися. Твій образ завжди стоїть перед очима. Коли я отримую пакунок, то щоразу намагаюся знайти там відбиток твоїх рученяток: у тому, як ніжно й смачно вони пекли печиво та складали одяг, розгладжуючи всі згорточки. Моя кохана чарівничко, ти перетворюєш і осяюєш речі самим своїм дотиком!

Ти так далеко, а мені так часто хочеться обійняти тебе, зацілувати, прихистити від холодної відсутності батарей, вилікувати й замуркотіти! Я міцно зосереджуюся та надсилаю хвилі того тепла, що є в мені: хай не лише твої молитви оберігають мене, а й мій філософський жар трохи зігріває твоє серденько. В ньому, в кулачку плоті та крові, – емпатії на весь світ! Нехай воно б’ється довго, рівно й сильно – це буде найбільше щастя для нас.

Кохаємо тебе безмірно, наша Мамочко, перлинка мого й татового життів! <3 Тримайся, аби тебе не збили з ніг усі цілунки, що я їм наказала летіти на південь.
З Днем народження, наша Ріднесенька!

Свідопис на конкурс: «Чому Україні потрібна нова Конституція?»

XVI – XVII століття європейської історії гриміли та бряжчали падучими бовванами минулих золотих епох. Тверді плечі Аристотеля й Церкви обтісували хвилі всепроникненного Модерну, ідоли ржавіли й сипалися. Суспільство приймало нову constitutio: на місці старих родо-видових ієрархій виникали матриці, які рівноправно інтегрували в собі кожну одиницю. Філософи подарували тому часу новий органон – новий тип мислення, що розбив скляну пастку середньовічної телеології і надав людині можливість обирати спосіб життя самостійно, відсторонивши напередвизначальну силу на ар’єрсцену: того, хто раніше конституював усе буття, поважали, але в собі віднайшли спромогу бути майстернішими режисерами.

Етика пам'яті

Мій конкурсний свідопис на тему:

«Етика пам'яті в процесах побудови громадянського суспільства»,

написаний для реєстрації в однойменній літній філософській школі

у Львові (Брюховичах).

Українська сучасність перебуває під знаком тиранії колективної пам’яті, що проявляється в загостреному почутті обов’язку перед минулим, у дознемоги несамовитій ідеалізації сакрального часу і, як писав П’єр Нора, в тотальному архівуванні. Війну меморалізують під час війни. Теперішнє поміщають за музейну стрічку, а майбутнє ще до моменту настання відкладається у гніздечку колективної гіпертрофованої пам’яті про минувшину.

Свідопис з етики - Поліамурні міркування

Якби любов була богом, я виявилася б теїстичним агностиком. Не знаю, звідки вона з’являється: чи кохати – це культурна настанова, всотана зі звичкою приймати душ та їсти столовим приладдям, чи гормональна буря, чи рознизуваний двоїною горішніх і долішніх прагнень син Бідності й Багатства [1], чи всепоглинальний гіпнотичний ідол, вирізьблений митцями та співцями. Я люблю думати про любов як про дар, безперестанно виплекуваний зсередини і замотуваний в обгортку (тобто оформлений) чимось іншим поза мною у єднанні внутрішнього й зовнішнього. Вміння кохати виховується й освічується креативно-імагінативним характером зв’язку наставника, котрий є учнем, і учня, який є наставником. Це постійний акт свідомого світоконституювання за правилами волі його творців. Зупинка щомиттєвого декларативного мурування онтологічних засад такого світу прирікає його на руйнування і смерть. Архітектоніка кохання вичерпується або не вичерпується лише ейдетичною фертильністю кон-кордії (спів-сердя) його а́кторів. Love is in the eye of the beholder [2].

Свідопис з етики - Граючись у Бога

Підставою для написання цього свідопису стало завдання з етики проаналізувати фрагмент роману Джона Фаулза «Маг» («Волхв»). Уривок описує граничну, екстримальну ситуацію людського вибору. Дія відбувається під час нацистської окупації грецького острова Фраксос. Герой Кончіс, який оповідає історію, стає сільським старостою – не через прагнення співпрацювати з окупантами, а як «цап-відбувайло» внаслідок прохань мешканців острова, жоден з котрих не бажав обіймати цю ганебну посаду (сам Кончіс був чужоземцем). Восени 1943 року партизани-повстанці вбивають чотирьох німців і в якості кари окупаційна адміністрація вирішує розстріляти вісімдесят невинних мирних жителів Фраксоса, серед яких є Кончіс. Проте його, старосту, ставлять перед глузливим вибором: смертельний вирок для половини острова замінять на робітничі табори, якщо він привселюдно й власноручно вб’є двох спійманих партизан – тих, котрі й розгорнули на Фраксосі цю драму. Герой вагається: спочатку він готовий обірвати життя повстанців, але одного погляду вистачає, аби солідаризуватися з ними, закатованими та спраглими до свободи. Кончіс відмовляється вбивати. Фашисти розстрілюють його і вісімдесятьох селян, проте він дивом виживає.

Переді мною стоїть задача розглянути моральний вибір Кончіса з етичної точки зору і запропонувати своє бачення того, як би я вчинила на місці цього героя.

Свідопис доступний за посиланням:

https://drive.google.com/file/d/0B5yA-nWAuBS2anNxV085bU85TnM/view?usp=sharing