Етика пам'яті

Мій конкурсний свідопис на тему:

«Етика пам'яті в процесах побудови громадянського суспільства»,

написаний для реєстрації в однойменній літній філософській школі

у Львові (Брюховичах).

Українська сучасність перебуває під знаком тиранії колективної пам’яті, що проявляється в загостреному почутті обов’язку перед минулим, у дознемоги несамовитій ідеалізації сакрального часу і, як писав П’єр Нора, в тотальному архівуванні. Війну меморалізують під час війни. Теперішнє поміщають за музейну стрічку, а майбутнє ще до моменту настання відкладається у гніздечку колективної гіпертрофованої пам’яті про минувшину.

Колективна пам’ять – а про неї я й мовитиму далі – бреше. Вона творить спогад настільки детально, що його окреслена чіткість розмивається в безсенсовості небуття: як мазок імпресіоніста, який втрачає значення в надмірному розгляданні. Пам’ять стає всеохопним міфом, котрий описує сам себе. Димчаста, переливчаста, магічна, дифузна, де абсолютний мінімум збігається з абсолютним максимумом (індивідуальне неусвідомлено добровільно підлаштовується під усезагальне, глобальне сходить до локального й одиничного, а верхівка дорівнює периферії), вона ув’язнює у своїх опіумних обіймах [забуття?]. Вона сліпа до логіки. Як автопойетична система, вона спостерігає та описує власну самототожність через усвідомлення відмінності ідентичностей, міфологічно демаркує себе й чужих. Пам’ятати значить відтворювати себе без упину, але як прослідкувати, де закінчується одна колективна пам’ять і починається інша? Моріс Альбвакс пише, що немає групи, яка забуває частину свого минулого; натомість є дві групи з різними спогадами. Так, пам’ять відмежовує себе не тільки від інших, а й від свого минулого.

Наше суспільство обтяжене не лише альтернативними версіями історії: воно загрузло в клопоті про суперечливі колективні пам’яті. Русь, Річ Посполита, козаччина, Березневі статті, кримські війни, радянські часи, незалежність, Майдан – кожне з цих історичних явищ гуртує довкола людей, проте межі цієї диференціації поглиблюються, тріскаються і розколюються. Множинність колективних пам’ятей розростається невпинно, немов ракова пухлина. Ми переживаємо гіпертрофію пам’яті так само, як Іренео Фунес, герой Борхесового оповідання, котрий внаслідок травми отримав феноменальну пам’ять і міг точно відтворити будь-що відчуте або пізнане раніше. Така дивовижна здатність поєднувалася з цілковитою неспромогою до узагальнення та абстрагування: Фунесу не подобалося, що собака з його спогадів о 3:14 і о 3:15 – той самий, тому він по-різному йменував його у своїй пам’яті. Герой помирає від запалення легень, але читач відчуває незриму присутність іншої причини. Борхес зазначає, що мислити – значить забувати про відмінності, узагальнювати, абстрагувати. Страшно уявити Фунесів тягар, загромадження найточнішими подробицями, присутніми в розумі безпосередньо й постійно. Українські колективні пам’яті мають своїм прокляттям Геростратів (в кожної – свій), які переслідують нас, вручаючи славетний вантаж, змушуючи поводитися певним чином і бути тим, ким маємо бути.

Від пам’яті отримуємо спадок цінностей та зобов’язань. Спогади не дають розраду й не радять мудро в сьогоденні. Це борг, що може вкорінити в плоть ресентимент і черствість, театралізувати покуту й сором. Самобичування через минулі помилки й самозакоханість через перемоги предків не дають цінного знання, не проторюють шлях у майбутнє. Я підходжу до тези, яку Паскаль Брюкнер блискуче висловив одним рядком у книзі «Тиранія каяття»: «Антипод пам’яті – не забуття, а історія». Досить покаяння, досить пам’яті, пише Брюкнер, для Західної Європи за її «гріхи» на кшталт ісламофобії, голокосту, жорсткої колонізаційної політики. Флагеляція пам’яттю залякує і засуджує. На противагу колективній пам’яті наш обов’язок – це істина історії як знання про минуле, критичне дистанційоване ставлення до нього. Для побудови нового суспільства варто забути – але забути не значить не знати. Забути – це усвідомити: ми суть щось інше, аніж наші предки, і не на нас лежить моральна відповідальність за їхній борг крові, досягнення та заслуги. На мій погляд, оптимальна філософсько-ідеологічна стратегія становлення громадського суспільства – oblivio docta (вчене забуття). Афективно нав’язливі спогади (бо пам’ять – жива, пристрасна, дієва, примусова, ревнива, всеохопна) неминуче викривляють цнотливу ідею майбутнього. Вони переносять старі прикметники-предикати на новий образ. Україну майбутнього бачать як Україну європейську / Україну-Малоросію / Україну націоналістичну… Брак оригінальності зумовлений у тому числі благоговінням перед пам’яттю, котрій ми свідомо й несвідомо коримося в позбавленні свободи не обирати ніщо із нею запропонованого. Епохи таких Україн відлунали. Дорога минулого веде в минуле. А теперішнє тим часом ставить небачені виклики, на які мусимо відповідати небаченим знанням, а не пам’яттю. І хай вибачить мені Платон: аби все знати, не обов’язково все пам’ятати, знання не є анамнезисом, тим паче в контексті мінливої та тріщинкуватої колективної пам’яті. Втіленням взірця історичного знання на одиничному рівні може стає індивідуальна освіченість. Варто довести множинний розкол колективної пам’яті до максимуму, до особистісного, відповідального та активного знання.

Розглядаючи візуалізацію «Світового обстеження цінностей» Рональда Інґлегарда, бачимо найвищі показники благополуччя та рівня доходу в країнах раціонально-секулярних цінностей і цінностей індивідуального самовираження (на противагу традиційним цінностям й цінностям виживання). Плюралізм таких суспільств та прагнення до самовираження їхніх громадян можна тлумачити як поширення індивідуального критичного осмислення минулого. Через низку причин Україна на цій схемі посідає досить високе місце у шкалі раціонально-секулярних цінностей, але все ж залишається країною матеріальних цінностей виживання. Можливо, це і призводить до пам’ятливої (не історичної) спрямованості буденної свідомості й відсутності відповідального історичного мислення в українців.

Крила колективної пам’яті настільки щільно охоплюють наше повсякдення, що втеча від їх обіймів неможлива. Пам’яті ми завдячуємо комфортом: вона ідентифікує, соціалізує, розраджує, має катарсичний ефект, надає змогу усвідомити себе як самототожну частину групи й ціннісно-поведінковими настановами забезпечує рівновагу та відносну стабільність колективної психіки. Проте коли мова йде про конструювання нового соціально-політичного простору, настає час вставати з перини пам’яті й вартувати з нагостреною інтелектуальною зброєю. Ми, філософи, приречені на знання й не можемо виправдати хибокроки невіглаством. Обравши такий шлях, ми зобов’язані думати відповідально про наслідки наших думок. У створенні стратегій мислення для цілих поколінь, формуванні проектів націй, підготовці підґрунтя до культурних експансій наша тактика така: знати минуле, аби бути переконаним, що нове творіння – неповторне, оригінальне, безперечно краще за будь-яке попереднє і не йде проти людських життя та свободи, а отже, має нові наслідки та впливи, які маємо пильнувати.

Серед епіграм візантійського поета шостого століття Македонія Фессалонікійського є така (в російському перекладі Леоніда Блуменау):

Благословенны да будут равно и Забвенье и Память:

Счастию Память мила, горю Забвение друг.

Кожен несе свій обраний хрест, і якщо забуттю – цьому тужливому забуттю, яке забирає милі серцю о́брази радості й гордості, знищує всі нагадування людяності, а натомість дарує погляд гострої проникливості та хірургічну точність необтяженої думки! – супутником є горе, то я обираю його і кидаю свій виклик мойрам.