Свідопис на конкурс: «Чому Україні потрібна нова Конституція?»

XVI – XVII століття європейської історії гриміли та бряжчали падучими бовванами минулих золотих епох. Тверді плечі Аристотеля й Церкви обтісували хвилі всепроникненного Модерну, ідоли ржавіли й сипалися. Суспільство приймало нову constitutio: на місці старих родо-видових ієрархій виникали матриці, які рівноправно інтегрували в собі кожну одиницю. Філософи подарували тому часу новий органон – новий тип мислення, що розбив скляну пастку середньовічної телеології і надав людині можливість обирати спосіб життя самостійно, відсторонивши напередвизначальну силу на ар’єрсцену: того, хто раніше конституював усе буття, поважали, але в собі віднайшли спромогу бути майстернішими режисерами.

       До України свіжий подих модерну повносправно долинає лише зараз, тільки позаминулої зими партійні структури, які були онтологічним віддзеркаленням нашого повсякдення, почали падати разом зі своїми Вождями, неповоротко набиваючи ґулі об народну затятість – і Боже, молюся Тобі, аби цього завзяття вистачило притишити голоси інших Владик у наших серцях! Надто довго Везувій спав, снив вуркотливими оповідками й легендами, перекочував жилами дрімотливу кров, і те неясне скніння, сонна зупинка та обмріяна догматизація є смертю: не нашою, бо інерція минулого ще трохи гріє посеред холодної ворожнечі, а смертю наших нащадків, яких ми прирікаємо на відставання, цивілізаційне заслання, на смерть їхнього безсмертя.

Модерн як постійний перегляд усталених форм існування й вимога рефлексії спонукає взяти інший рупор і мовити по-новому, відділити себе від минулого, позбутися його ідолів та примар. Модерне мислення починає з опанування своїх principiōrum – принципів, тобто початків. Який початок оберемо ми, яким безсумнівним і достовірним принципом покеровуватиметься наша constitutio, новий устрій і порядок?

У старому світогляді людина виступала одним із нескінченних проявів онтологічного роду, в безмежному підпорядкуванні відбувалася умоглядна втрата одиничного – ніхто не пам’ятає імена рабів, тіла котрих стали підмурками єгипетських пірамід. На противагу цьому модерн кожний елемент дбайливо обраховує та вносить у загальний облік, де неможливо когось загубити або «випадково» викреслити, заслати в ГУЛАГ, заштовхнути в газову камеру й забути. Одиниця поціновується як носій унікальних навичок і досвіду, а тому є особистістю, чий статус високий, неутисненний, нежертовний – самодостатній. Саме неповторність особистості становить для нової constitutio головний скарб, адже лише людина здатна не просто розвиватися, а й оригінально розвивати своє спів-буття, ділитися своєю неподібністю з іншими. Модерне середовище витворює бджолам стільник – технологію найкомфортнішого середовища для пошуку медоносного щастя. Модерн дає цій потенційній відкритості летіти будь-куди, самостійно й відповідально обирати будь-який можливий варіант буттєвості, цілі та стратегії власної діяльності у принциповій рівності з іншими індивідами. Такі одиниці causa sui стають остовом побудови нації, самоврядного civĭtas, що не допустить зведення ієрархії на своїх крилах: народ не є джерелом влади, він є сама влада – без Бога, без Царя, без Вождя. Опосередкування – це витвір пірамідальної структури, коли шлях від долішньої невизначеності до світлодайної істини (=щастя) надто довгий, аби пройти його самостійно. Повноцінність табличного модерного мислення полягає в рівній відстані кожної чарунки до сонця, у зникненні медіатора, релігійного та тоталітарного нальоту, який затінює шлях до нашого власного спрагнення.

Саме цієї тремтливої пори, коли сон розуму, що породжує чудовиськ, доходить кінця в мить пробудження, з глибин усвідомлення самодостатності народжується сліпуча Libertas, свобода, осердя нової Конституції. Це не новий бог на верхівці, а характер зв’язку буття, розуміння й реалізація свого не призначення, а вибору. Це свобода страждати й умирати, обираючи свободу замість життя; свобода помилятися та нести за це відповідальність; свобода прийняти Іншого, бо в модерному порядку знайдеться місце будь-кому; свобода не боятися безмежжя буття в його об’ємності, повнокровності, багатогранності.

У Жоржа Бізе кохання – це «un oiseau rebelle», бунтівна пташка: за нього неодмінно треба боротися. Певно, кохання є свободою такою самою мірою, як і свобода є коханням, – це два вічні двигуни людського роду, що не терплять зупинки й нудьги, постійно сумніваються і не визнають авторитетів.

Якщо визначальний декларатив організації держави сповнений протиріч, що складаються у внутрішню ієрархію, то сама держава буде Левіафаном (не Гоббса, а радше Звягінцева). В чинній constitutio цінності життя й патріотизму, свободи волі та обов’язку не можуть поділити пальму першості. Коли ж наш Модерн розрубить гордіїв вузол і впровадить логіку рівночинності, а не підпорядкованості прав, однозначно свободними стануть відповіді на нагальні питання: чи може людина попросити про смерть? Чи дозволено вступати в шлюб закоханим однієї статі? Як могло статися, що «Божі заповіді» визначають інтимне життя людини в секулярній правовій державі? Чи позбавляти громадянства «сепаратистів»? Як бути зі статусом окупованих територій? Що таке «моральні основи суспільства» і «зміни, які підривають духовність»?

Модерн – це філософія принципового мислення. Вона неможлива без виходу з феодалізму й тіні Великого Брата, які вирішують, що я маю носити і в що треба вірити для щастя. Я готова відповідати за свій вибір, поборювати свої упередження та вимагати такий устрій мого середовища, таку constitutio, де були б усі умови для цього. А ви?