Якби любов була богом, я виявилася б теїстичним
агностиком. Не знаю, звідки вона з’являється: чи кохати – це культурна
настанова, всотана зі звичкою приймати душ та їсти столовим приладдям, чи
гормональна буря, чи рознизуваний двоїною горішніх і долішніх прагнень син
Бідності й Багатства [1],
чи всепоглинальний гіпнотичний ідол, вирізьблений митцями та співцями. Я люблю
думати про любов як про дар, безперестанно виплекуваний зсередини і замотуваний
в обгортку (тобто оформлений) чимось
іншим поза мною у єднанні внутрішнього й зовнішнього. Вміння кохати виховується
й освічується креативно-імагінативним характером зв’язку наставника, котрий є
учнем, і учня, який є наставником. Це постійний акт свідомого світоконституювання
за правилами волі його творців. Зупинка щомиттєвого декларативного мурування
онтологічних засад такого світу прирікає його на руйнування і смерть.
Архітектоніка кохання вичерпується або не вичерпується лише ейдетичною фертильністю
кон-кордії (спів-сердя) його а́кторів. Love is in the eye of the beholder [2].
Кохання здатне множитися, не розколюючись на
ієрархію уламків. Це Посейдонова стихія: океан, що повниться водами розталих
крижин наших душ й огортає всю планету
вологим подолом, який не спустошать, не вип’ють навіть титани. Коли
дитина на питання: «Кого любиш більше: маму чи тата?» відповідає: «Люблю
однаково рівно», це здебільшого викликає серед дорослих схвалення та
замилування. Однак прояви любові однієї жінки до кількох чоловіків здіймають
хвилю осуду. Чим множинність романтичного, еротичного кохання неповноцінніша за
таку неприменшувальну подвоєність сімейної сторге? Стереотипним ідеалом
сьогодення (принаймні, в Україні) вважається однолюбство, вірність і відданість
одній людині. Ця культурна настанова, ймовірно, спричинена появою моногамної
родини як рушія суспільно-економічної вигоди, і є настільки експансованою в
буденну свідомість, що відхід від такої норми розцінюється як моральний дефект,
зрада карається самобичуванням, жалем та невсипущими докорами сумління. Годі
вже й казати про давнину: шлюб за умови прив’ядання кохання ставав для
подружжя довічною в’язницею. Єдине, що імпонує мені в
постаті розкішного негідника Генріха VIII, долі чийого шістьох дружин описують примовкою “divorced, beheaded, died, divorced, beheaded, survived [3]”, – це супротив узурпаторському
паноптикуму церкви в питаннях кохання й сім’ї.
На мій погляд, державі слід провадити моральний laissez-faire в інтимній сфері, однак на
нормативно-правовому рівні свобода кохання у виборі статі та кількості
партнерів обмежується. Підтримка лише ідеалу моноаморії, тим паче
гетеросексуальної, – приклад фроммівської любові-володіння. Одержимість нормою
кількості виявляє прагнення власництва чіткою цифрою усталеності, бажання
порахувати, систематизувати, підкорити обліку, а значить – проконтролювати. Обов’язкова
«одинність» наводить на думку про садизм як володіння чужою свободою і мазохізм
як дозвіл на володіння своєю свободою. Спека, шампанське у срібних відерцях з
льодом, швидкість, легковажність Roaring Twenties й та непевно-трагічна розмова в готелі, де Гетсбі
вимагає Дейзі визнати, що вона ніколи не кохала свого чоловіка Тома, але
натомість виявляє: в минулому, на час весілля, Дейзі любила обидвох і не могла
не кохати Тома (особливо коли він усю дорогу з Панчбоул ніс її на руках, аби
вона не замочила черевички). “Oh, you want too much!” she cried to Gatsby. “I love you now — isn’t that enough? I can’t help what’s
past.” She began to sob helplessly. “I did love him once — but I loved you
too.” [4] Змагаються за володіння жінкою,
а не за її любов: Том готовий піти на все, аби лише дружина залишилася з ним,
хоча знає, що вона його більше не кохає. Гетсбі ж, засліплений багатолітньою тривогою
чекань, не відає змін у Дейзі. Заколисаний поетичною тугою свого почуття, він
не помічає зворотної пристрасно-тривожної відстороненості коханої. «Моє»
перевершує «наше». «Ти мій, а я твоя», – мовить здичавіла Ігрітт до Джона Сноу,
а потім засаджує йому в груди стрілу за зраду: він не цілком її. Романтичне зізнання містить погрозу свободі та
смакує спрагою до власництва, немовби втілюючи дитячий хапальний інстинкт.
Я захоплююся інтелектуальним авангардом, який розсуває
найвужчі горизонти й не боїться робити те, про що решта навіть не наважується
думати. Інтелектуально вірні один одному Симона й Жан-Поль уособлюють
кохання-бути, кохання, котре не ув’язнює, а представляє партнерів новому
досвіду, новим почуттям, новій любові. Le pacte de poly-fidélité – пакт полівірності (хоча саме
це слово з’явилося пізніше), укладений на засадах обопільної чесності та
пізнавальної відкритості, віддзеркалює зв’язок «двійництва», про яке писала де
Бовуар [5].
Звісно, історія цього прикладу поліаморії часто виділяє саме Жан-Поля та
Симону, нехтуючи іншими членами їхньої «родини», «клану» (Ольга, Ванда,
Б’янка). І правда, численні романтичні афери Сартра й Бобра [6]
скоріше підтверджують виняткову силу кохання між двома: були ревнощі, ніжне й
палке листування, захоронення поряд на Монпарнасі. Проте усвідомлений вибір
долати ревність, беззаперечна довіра до партнера, відчуття спорідненості на
духовному, а не тільки фізичному рівні демонструють ідеали поліаморії як
декламації людської свободи.
Подібна поліаморія як свобода може сформуватися
лише у вільному суспільстві, поза екранами, котрі контролюють, що ми їмо, що
пишемо, з ким кохаємося. У 18 столітті «Декларацією незалежності США» було
проголошено “that all men are created equal, that they are endowed by their Creator
with certain unalienable Rights, that among these are Life, Liberty and the
pursuit of Happiness” [7]. Натхненна французькими
просвітниками, перша стаття «Декларації прав людини та громадянина» 1789 року
постулювала те, що «люди народжуються і залишаються вільними і рівними у
правах». Проте минуло майже століття, допоки люди (під людьми розуміємо білих
чоловіків) перенесли цей простий категоричний силогізм на афроамериканців: офіційно
рабство скасував у 1863 році Авраам Лінкольн, але відголос расової нетерпимості
знаходимо до сих пір. Знадобилося ще більше часу, аби застосувати таке
міркування до жінок:
1. Всі люди рівні в правах.
2. Жінки – люди.
Отже, жінки рівні в правах.
Я питаю себе, скільки ще років ми, філософи, маємо чаклувати над логікою
буденної свідомості, перш ніж вона прийме положення: особи з нетрадиційною
сексуальною орієнтацією та нетрадиційними поглядами на кохання й родину – теж
люди, тому їхні природні права мають дорівнювати таким самим правам інших
людей: афроамериканців, європейців, азійців, жінок, чоловіків, язичників,
буддистів, християн... Наша національна ментальна сфера цілком алогічна: ми,
українці, схильні до забудькуватості, оскільки постійно жонглюємо масками
кількох ідентичностей, перестрибуємо з мови на мову, губимося між пропонованими
ззовні ідеалами, прагнемо інтегрувати минуле (княже, козацьке, радянське) в
теперішнє, не думаючи про те, яким хочемо бачити майбутнє. Нація, чиї люди
насильно виступають проти того, аби інші громадяни обстоювали рівність прав, є
ще незрілою. Однак сама постановка проблемного питання вже свідчить про
ефективний потенціал. Наша справа, справа філософів – готувати ґрунт до того,
що трапиться неминуче, словом і ділом витесуючи Свободу з кам’яної брили
інерційності, дифузності, злобливості, нетолерантності, алогічності й
непослідовності. Тут у майстерні скульптора з’являється етика, шліфувальний
папір, який в умовах неутисненної свободи допоможе людині не розгубитися, а
розібратися, оцінити всі шляхи й обрати достойний орієнтир. І коли мова йде про
кохання, то неважливо, чи андрогін возз’єднається як жінка й чоловік, чи як
істоти однакової статі, чи ціле будуть складати більше, ніж двоє: головне – дати право елементам цілого самостійно
визначати своє щастя і без перешкод слідувати йому.
[1]
За Платоновим «Бенкетом»: 203b – 204.
[2]
Любов в очах того, хто дивиться.
Перефразований англійський вираз: «Краса в очах того, хто дивиться»,
приписуваний Маргарет Вульф Хангерфорд, хоча до цього в різних варіаціях з’являвся
у Вільяма Шекспіра, Девіда Г’юма, а пізніше став відомим завдяки Оскару
Уайльду.
[3]
«Розлучився – стратив – померла –
розлучився – стратив – пережила».
[4]
У перекладі Мара Пінчевського: «— Ні,
ти забагато хочеш! — скрикнула вона. — Я кохаю тебе тепер — хіба цього не
досить? Я не можу змінити того, що було. — Вона заплакала, безпорадно дивлячись
на нього. — Колись я кохала його, — але тебе я також кохала.»
[5]
«Воспоминания благовоспитанной девицы»: Это был мой двойник, в нём я обнаружила
доведенными до последнего предела и мои вкусы, и мои пристрастия.
[6] Прізвиско Симони де Бовуар,
придумане Сартром через співзвучність її прізвища Beauvoir з
англійським beaver – бобер.
[7] З книги «Історія Америки» («Літопис», 2010):
«що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними
невідчужуваними правами, до яких належать Життя, Свобода і прагнення Щастя».
No comments:
Post a Comment