Collège d'Europe: перший семестр

Добіг кінця перший семестр мого навчання в Коледжі Європи. На унікальну магістерську стипендіальну програму для державних службовців я подавалася до початку повномасштабного вторгнення. Однак тепер моє навчання виглядає ще доцільнішим: Україні потрібно більше фахівців з євроінтеграції з огляду на статус кандидата в ЄС, а євроінтеграція — профіль Коледжу Європи.

На магістерській програмі разом зі мною навчаються 130 студентів 30 національностей з ЄС та країн Європейської політики сусідства (Східна Європа, Північна Африка). Програма міждисциплінарна, тому студенти походять з різних академічних бекґраундів. Є три філософи, два терапевти, інженер-механік, хімік, еколог, філологи й історики, але типовий профіль — це студент 24-26 років з освітою у міжнародних відносинах, політології чи праві від Сорбонни, Sciences Po, Оксбриджу, Падуї та інших провідних європейських університетів. Тут мало людей зі значним професійним досвідом — в резюме переважають короткострокові стажування в посольствах чи європейських інституціях. Більшість студентів уже мають диплом магістра за схожою спеціальністю, проте Коледж Європи приваблює своїм престижем у «брюссельській бульбашці», серед установ ЄС, тому в коледжі часто навчаються діти дипломатів, європейських та урядових чиновників.

За кількістю серед студентів домінують французи, також немало іспанців, поляків, італійців. У багатьох намішано крові і є подвійне громадянство. Українців цьогоріч семеро. Коледж двомовний, викладають англійською і французькою, однак англомовної комунікації більше. За норму тут править вільно говорити чотирма мовами.  

«Європейські міждисциплінарні студії» — це інтенсивна однорічна програма, а значить, вільного часу й вихідних ми не маємо. Пари є і в суботу, і в неділю, і коли академічна адміністрація зуміє втиснути їх у календар. У першому семестрі я пройшла 16 курсів, хоча зазвичай західні університети пропонують 4-5 дисциплін на півріччя. Концепція ‘flying faculty’ передбачає, що коледж майже не має власного викладацького штату, а натомість запрошує професорів ззовні проводити заняття. Вони прилітають, вичитують свої години за три-чотири дні, вертаються додому. Такий ритм не лишає часу на рефлексію, вистигання думок, обмірковування.

Курси ми обираємо з великого меню, але є обов’язкові предмети: історія Центральної і Східної Європи, право, економіка, інституції ЄС. Решта — підготовчі, контекстуальні курси, воркшопи, майстер-класи та симуляційні ігри. До того ж коледж пропонує додаткові активності, які мають на меті розвинути практичні професійні навички. Наприклад, заняття з OSINT, дипломатичного протоколу, публічних виступів і мовлення на камеру, читацький клуб про стратегії, візит до офісу компанії, яка виготовляє дрони для України… Я вже мовчу про вальс, сальсу, йогу, дебатний клуб. Вишенька на торті — fireside chats із запрошеними політиками, зокрема президентами європейських країн, міністрами, послами, керманичами міжнародних організацій. У коледжі мене постійно супроводжує провина за те, що доводиться обирати серед цікавих і важливих подій, — часоворот не завадив би.

З очевидних переваг навчання — актуальність курсів. На заняттях ми аналізуємо останні події і тренди. Під час курсу «Інституцій та прийняття рішень у ЄС» обговорювали проблеми консенсусної системи ЄС і її альтернативи. На іспиті з економіки нас просили схарактеризувати чинну економічну кризу й запропонувати можливі заходи її долання. Розбити студентів на групи для розгляду контроверсійного питання — улюблений формат роботи викладачів на лекціях.

Як не дивно, найбільше мені сподобалися курси від французьких викладачів: вони вирізнялися філософською ноткою, мета-рівнем, ґрунтовним методологічним підходом, акцентом на культурній складовій. Польсько-французький соціолог Жорж Мінк читав нам історію країн Варшавського блоку після Другої світової війни. Надзвичайно авторський та концептуальний, курс структурував історію того періоду крізь призму понять soviétisation і désoviétisation. Мені впало в пам’ять, що спроби дерадянізації у Центральній Європи після смерті сталіна (часткова економічна «лібералізація», діалог з опозицією, позірна увага до прав людини) — це не розрив з режимом, а його спроби пристосуватися до викликів та знову обґрунтувати свою легітимність. Стає зрозуміло, чому обожнюваний на Заході дисидент і критик влади Солженіцин заперечував незалежність України й зрештою надихнув геополітичні марення путіна: він лишався патріотом росії і критикував комунізм як недолік, що його можна усунути на благо країни. Його дерадянізація мала на меті посилити державу. Те саме спостерігаємо серед російських «лібералів»: їхня опозиція покликана виправити надмірну жорстокість режиму, краще адаптуватися до економічної ситуації, але здебільшого ігнорує принципові для України питання (кордони, Крим, відповідальність за війну) й ницість росії як такої.

Французька католицька філософиня Шанталь Дельсоль, асоційована з правим рухом, прочитала глибокий і водночас провокативний курс про духовне (читай культурне) життя Центральної та Східної Європи після 1945 року. Курс виглядав як спроба зрозуміти цей регіон і його конфлікт із Брюсселем через особливу романтичну політичну культуру. «Маленькі нації» Центральної та Східної Європи пережили пів століття комуністичного режиму і, як наслідок, тяжіють до романтичної ідентичності: культура слугує чи не єдиним засобом самоствердження й самозбереження в умовах тоталітаризму. Тому, на думку філософині, ця частина Європи протистоїть постмодерному, емансипативному, мультикультурному Заходу, прагне захистити свою культуру через «консервативну революцію» та обмеження деяких свобод (антиміграційна політика та протистояння одностатевим шлюбам в ілліберальних демократіях). Багатьом студентам це тлумачення прийшлося не до снаги, однак професорка завжди була готова до дискусії та критики.

Курс Анн-Марі Тьєсс — це класичний наратив про появу модерних націй у 19 столітті, та він запам’ятався великою базою конкретних кейсів національного самоусвідомлення в європейських країнах (зокрема в Україні) в літературі, живописі, міському просторі, мові. Також цікавою для мене була лекція про культурні практики, спрямовані на формування «європейської ідентичності» (серед них і «Креативна Європа», і «Культурні маршрути»). Формування цієї ідентичності потрібне для стабільності демократії ЄС (я маю асоціювати себе з електоратом, який бере участь у демократії через вибори) та перерозподілу податків (я маю відчувати спільність з людьми, які отримують вигоду з моїх податків).

У коледжі я вперше прослухала курс від Ярослава Грицака під назвою ‘A Historian Facing War’. Попри дискусії, які не вщухають в Україні, його лекції — це чудовий з академічної точки зору приклад зацікавити історією України ширшу аудиторію, вписати її у глобальний контекст, підважити застосовність колоніальної теорії до України, розкрити відмінність у політичній культурі між нами й ворогом, описати українські революції та їхню вагомість для світової історії. Грицак пояснює Україну, знаходить вдалі порівняння й орієнтири для поляка, француженки і британки індійського походження, не вивалюючи на студентів одразу купу фактів, на що хибували інші курси з історії, які мені траплялися.

А після воркшопу Клаудіо Радаеллі ‘Policy Analysis: Vocabulary, Grammar, and Narratives’ я нарешті полегшено зітхнула: я не одна така. Не одній мені здається, що традиційний цикл аналізу політики дискримінує гуманітарні сфери на структурному рівні. На курсі я познайомилася з альтернативними техніками формування політики (інституційна граматика, наративні політики) і критикою усталених підходів. Виявляється, цей напрям уже давно розвивається теоретично, але чи звернуть на нього увагу в кабінетах чиновників? У другому семестрі писатиму диплом про застосовність некласичних методик формування політики у культурі та креативних індустріях, зважаючи на їхній стратегічний характер.

З іншого боку, студентам, які не знали про базовий policy analysis cycle, було складно. В цьому принада коледжу і його недолік водночас — він пропонує безліч авторських, експериментальних курсів, які вимагають попередньої підготовки. А рівень у студентів дуже різний, зважаючи на відмінність у бекґраундах. Через це на парах іноді виникає дисбаланс: наприклад, спочатку дуже детально пояснюють, що таке бонди (досвідченіші студенти нудьгують), а потім відбувається стрибок у нюанси quantitative easing під час кризи 2008 року (складно стає новачкам). Найкраще навчання пасуватиме тим, хто має певну академічну базу або професійний досвід і точно знає, що шукає. Тоді можна ефективніше обирати курси й комунікувати з викладачами — пропозицій університет має безліч, тільки встигай лавірувати.

З мінусів академічної програми — мало зворотного зв’язку від професорів. Хоча вони завжди відкриті до питань, мейлів або обіду разом у їдальні, на системному рівні фідбек на студентські роботи надається дуже довго. У листопаді студенти надіслали на перевірку письмові роботи, але оцінки за есе і за грудневі іспити стануть відомі лише наприкінці січня. Мене це бентежить, бо я не бачу своїх помилок, не коригую їх і, відповідно, можу повторювати знову і знову. На кожному іспиті ми мали відповідати у формі есе — всі з них я писала за схожою структурою. А що як мій патерн був неправильним, спосіб аргументації — не таким, як вимагає коледж, або я щось не врахувала? Якби я мала оцінку одразу після іспиту, то краще розуміла б, над чим треба додатково попрацювати, що у своїй навчальній стратегії варто змінити. До того ж у першому семестрі активність на заняттях не враховується, часто оцінка за курс на 100% складається з оцінки за екзамен.

Майже всі заняття інтерактивні, тобто викладач читає лекцію, а студент може в будь-який момент поставити питання або прокоментувати почуте. Однак мені бракує нашого поділу на лекції та семінари, де умовно на лекціях головує професор, а на семінарах доповідає студент. У коледжі бувають випадки, коли на лекції через бурхливе обговорення губиться основна думка дискусії. Я ж надаю перевагу уважно слухати викладача на лекції (недарма ж саме він/вона запрошені на цю експертну роль), а потім осмислити, підготуватися, перевірити факти, мати час сформувати власну позицію та обговорити її на семінарі у визначений час. Питання від студентів — це корисно, але коли вони отримують детальні й послідовні відповіді, інакше в голові лишається порожнеча від купи неструктурованих, хаотично озвучених думок у класі з 60 осіб.

У розкладі мало предметів з формування політик і політик загалом (із секторальних дотепер були хіба що енергетика, клімат і міграція; майже відсутні гуманітарні політики: здоров’я, освіта, культура). Коледж фокусується здебільшого на міжнародних відносинах, а це значить менше практичних знань і більше теоретизувань про геополітичні й безпекові питання високого рівня про роль, майбутнє і реформування ЄС. Як прихильниця фуколтіанського тлумачення влади я воліла б отримати більше знань про те, як можу практично впливати на ці процеси — як чиновниця, аналітикиня, громадянка.

Утім, попереду другий семестр, де ми зосередимось на одній з чотирьох спеціалізацій. Я обрала EU Public Affairs and Policies — можливо, розклад стане більш розмаїтим на політики.

Окрема складова академічної програми в Коледжі Європи, на якій зупинюся детальніше, — це навчальні поїздки. На тиждень усіх студентів розбивають на групи по 40, бутинують в автобуси та відвозять у попередньо визначений регіон, де ми досліджували концепт ‘borderlands’ (прикордоння). 7 днів, 5 міст Сілезії. Відвідуючи Верхню й Нижню Сілезії, польську й чеську частини, німецькомовні території, індустріальні й культурні райони, ми бачили на власні очі, як складне минуле поміж кількох імперій, поділів, воєн, переселень вплинуло на цей регіон, його промисловість, мову, культуру, політичну традицію й сьогодення — аж до прагнення автономії у Верхній Сілезії. Ідентичність жителів різних частин Сілезії різниться: це студенти помітили під час зустрічей з місцевими адміністраціями, ГО й активістами, представниками університетів і культурних інституцій — на додаток до традиційних екскурсій і турів. Найбільше мене вразили культурні локації, ревіталізовані з промислових будівель. Ми опустилися в шахту-музей Ґвідо, вечеряли і слухали лекцію про перспективи декарбонізації сілезької економіки в концерт-холі на рівні 320 метрів під землею; стежили, як індустріальний район Нікішовець перетворився з депресивного кварталу на модний центр тяжіння молоді; вивчали, як у трамвайному депо облаштували центр міської історії, що став майданчиком діалогу між опонентами з міської та державної влади; розпитували про перспективи позиціонування Лодзя як фешн-хабу, враховуючи його ткацьке минуле та ревіталізовані ткацькі фабрики (до речі, місто має свій тиждень моди). Мене надзвичайно надихнула зустріч із Рафалем Дуткевичем — екс-мером Вроцлава упродовж 16! років. Він почав розмову з того, що розвиток інновацій прямо пропорційний рівню культури, тому мерія свідомо зробила акцент на розбудові культурної інфраструктури в місті. За Дуткевича Вроцлав отримав статус культурної столиці Європи у 2016 році. Того року вони реалізували близько 4000 культурних проєктів, до організації яких залучили всіх: школи, районні адміністрації, навіть в’язнів, а ще завчасно, за два роки, запустили академію культурних менеджерів, щоб мати фахівців для втілення Європейської столиці. Цитуючи П’єра-Луїджі Сакко, Дуткевич зазначив, що рівень задоволення життям безпосередньо корелює з культурною участю, — чи це не той секрет, який дав йому змогу протриматися в кріслі мера з 2002 по 2018 рік?

Формат study trip виснажливий та інтенсивний для студентів, вимагає багато планування й ресурсів від адміністрації, проте збагачує краще за будь-які лекції. Звісно, наші польові розвідки супроводжувалися списком обов’язкової літератури, але відчути багатоманіття Сілезій, побачити, як по-різному працюють з культурною спадщиною, культурною пам’яттю та ідентичністю, поставити каверзні питання лідеру Руху автономії Сілезії — безцінний досвід. Для студентів Західної Європи поїздка допомогла краще зрозуміти Східну Європу і її трагічний комуністичний «спадок». Я була б рада, якби такий формат запровадили в українських університетах, особливо на гуманітарних спеціальностях. На першому курсі  мого філософського факультету Наталія Кривда читала фантастичну лекцію з міфології в Софії Київській, а Ганна Бокал водила в східну секцію музею Ханенків у контексті вивчення східної філософії — переконана, ці практики треба масштабувати.

Ще один неодмінний елемент багатокультурного коледжу — національні дні, коли студенти кожної національності мають представити свою країну. Зазвичай національний день виглядає так: у п’ятницю все починається з вечері з традиційним стравами. Університетську їдальню тоді прикрашають вогниками, національними прапорами, зсувають столи для фуршету. Потім в актовій залі відбувається урочисте відкриття національного дня — студенти часто запрошують послів своїх країн і яскравих спікерів. Далі у програмі концерт музичного гурту або пісні у виконанні самих студентів. Напередодні, в четвер, зазвичай проводять кінопокази національного кіно, майстер-класи традиційних ремесел, вікторини й конкурси. Поляки організували квест про польських діячів на кампусі, країни MENA — розпис хною, Австрія — тренування з вальсу, а греки танцювали сіртакі, французи влаштували майстер-клас з grèves (страйків) і провели конкурс на найкращий протестний плакат. А ще власноруч зняли комедійну короткометражку про кампус. Обов’язковий атрибут національного дня — чепурне запрошення колегам-студентам та адміністрації: коледж не втрачає жодної нагоди потренувати наші навички з протоколу. Завершується свято вечіркою в підвалі. Національні дні — направду гарний спосіб дізнатися більше про культуру інших країн, вивчити кілька їхніх пісень, звичаїв і слів. Ми об’єдналися з єдиним литовцем на кампусі, тож наприкінці січня організуємо українсько-литовський національний день. Запланували багато, подивимося, що вийде.

У Коледжі цікаво спостерігати за міксом різних національностей, за регіональними особливостями, традиціями, темпераментами. Обидві гуртожитки відкриті вдень і вночі, тож життя вирує: мовні тандеми, навчальні групи, студентські societies, дегустації, вечірки, спільні культурні походи «в місто». Серед нас є християни, мусульмани та атеїсти, представники колишніх імперій і колоній. Тому органи студентського самоврядування не припиняють наголошувати на правилах міжкультурної комунікації та особистих кордонах.

Всередині кампус відкритий, всюди можна вільно ходити, обідати на терасі в теплу погоду, грати в бадмінтон на траві. Маємо невелику затишну бібліотеку в дерев’яних тонах, де стелажі книг розсуваєш штурвалом, а також свій парк, закритий для інших містян, проти чого я протестую і бентежуся, що інші студенти не бачать у цьому проблеми. Закритість парку, яку обґрунтовують заповідним статусом території, — найбільша катастрофа нашого кампусу.

Серед студентів панують ліві ідеї, абсолютну більшість турбує енергетика, клімат, дезінформація. Водночас мені бракує глибшого опрацювання тем — посутньо, а не через догоджання порядку денному. Наприклад, студенти визначили, що не прийнятно робити одне одному компліменти на кшталт ‘you look well’, тому що це буцімто заганяє людину в межі соціального стандарту ‘well’. Але коли я спитала, чи можна робити компліменти інтелектуального характеру («ти поставила гарне питання на парі», «чудова презентація») — це ж ніби теж характеризує інтелектуальні спроможності через нормативну оцінку — мені ніхто не зміг пояснити позицію та аргументувати. Колись мені дісталося за те, що під час обіду зі студентом-письменником поцікавилася його досвідом писати від першої особи протилежної статі. Для мене це виклик: усі мої описи від персонажів-чоловіків видаються штучними. Від свідка нашої бесіди отримала зауваження про те, що це дуже сексистське питання, бо припускає відмінність у письмі чоловіків і жінок :)

Коледж і наша віце-ректорка безапеляційно підтримують Україну. Навесні кампус приймав біженців, минулорічні студенти й представники адміністрації працювали як волонтери та перекладачі. Коледж також слугує потужним освітнім хабом для навчання українських державних службовців і посилення спроможності нашого публічного адміністрування. Я навчаюся на довгостроковій програмі в межах проєкту Natolin4Capacity Building; до того ж коледж пропонує короткострокові двомісячні програми та онлайн-курси з питань євроінтеграції.

Що стосується сприйняття України серед іноземних студентів, то все залежить від регіону та їхньої освіти. Загалом наша вибірка доволі точно відображає рівень європейської підтримки в розрізі країн. Ніхто не сумнівається в хоробрості України, однак доводиться неодмінно пояснювати, чому немає хороших русскіх, чому це війна не тільки путіна, а й пересічних росіян, чому нам не підійде перше-ліпше перемир'я. Варто проговорювати очевидні для нас речі крок за кроком, поступово, раціонально: нам вони видаються банальністю, але для багатьох стануть відкриттям.

Після кількох курсів з історії ХХ століття в коледжі я звернула увагу, що після Першої світової війни, на відміну від Другої, не провадилося політики пам'яті серед тих, хто цю війну розв'язав. Друга світова — унікальний за своєю масовістю кейс усвідомлення колективної провини — через примус, окупацію, Нюрнберзький процес. Після Першої світової натомість маємо в культурі засудження війни без засудження її винуватців, маємо Ремарка (його я страшенно розлюбила), який у своїх інтерв'ю винуватив пропаганду, владу, політиків, котрі збивали з пантелику юні незміцнілі душі, але аж ніяк не молодь, що залюбки пішла атакувати — добровільно. Маємо цілу когорту митців, заблукалих серед сторін барикад. Цей самий наратив невинних пацифістичних незнайків поширюють зараз у медіа росіяни. Тому в комунікації з міжнародною спільнотою треба наголошувати, що важливо засудити й покарати не так війну, як агресора.

Студентів у коледжі переконують дві речі: або авторитет, або смак. Це аудиторія, для якої важливий статус спікера, посада, гарна англійська, харизма (інакше ці обережні дипломатичні молоді люди вам ввічливо поаплодують, проте у внутрішньому чаті згенерують купу мемів, будьте певні). З іншого боку, гарно працює культурна низова дипломатія: вечірки, концерт Go_A, смачна кухня, красиві сувеніри, якісний дизайн, самоіронія.

Я дякую Збройним Силам України, всім захисникам і захисницям за розкіш навчатися попри війну. Дякую за рекомендації для вступу Анастасії Образцовій та Уляні Хром’як, своєму міністерству — за те, що усвідомлює цінність освіти й відпустило працівницю на підвищення кваліфікації в іншу країну, а Віцепрем’єрці з питань європейської та євроатлантичної інтеграції — за ініціювання корисної програми. Найбільше завдячую Анастасії за незмінну підтримку на всіх етапах, наполегливість відправити мене на заслужене навчання попри бюрократичні перепони й переконливість її аргументів в усіх інстанціях, що через «недосконале законодавство» вагалися відпустити в Коледж Європи стипендіатку урядової програми, яку вони ж самі й запровадили. Але шлях прокладено, тому заохочую подаватися в Коледж Європи інших українців — радо поділюся досвідом!

Я особливо ціную можливість навчатися в найкращому у своїй сфері коледжі на тлі кричущих новин з України. Уже вдруге моя alma mater зазнає пошкоджень через обстріли росіян. Мій рідний, дорогий серцю Червоний корпус, де минули найкращі роки на філософському факультеті, що задав неймовірно високу освітню планку, постраждав від ракетного удару в жовтні, а в переддень нового року російські злочинці влучили в корпуси університету на ВДНГ. Українська освіта, наука, культура, креативні індустрії — це загроза росії і її «русского міра», тому мусимо підтримувати те, що послаблює ворога. Запрошую зробити внесок у відновлення університету.