Етика пам'яті

Мій конкурсний свідопис на тему:

«Етика пам'яті в процесах побудови громадянського суспільства»,

написаний для реєстрації в однойменній літній філософській школі

у Львові (Брюховичах).

Українська сучасність перебуває під знаком тиранії колективної пам’яті, що проявляється в загостреному почутті обов’язку перед минулим, у дознемоги несамовитій ідеалізації сакрального часу і, як писав П’єр Нора, в тотальному архівуванні. Війну меморалізують під час війни. Теперішнє поміщають за музейну стрічку, а майбутнє ще до моменту настання відкладається у гніздечку колективної гіпертрофованої пам’яті про минувшину.

Свідопис з етики - Поліамурні міркування

Якби любов була богом, я виявилася б теїстичним агностиком. Не знаю, звідки вона з’являється: чи кохати – це культурна настанова, всотана зі звичкою приймати душ та їсти столовим приладдям, чи гормональна буря, чи рознизуваний двоїною горішніх і долішніх прагнень син Бідності й Багатства [1], чи всепоглинальний гіпнотичний ідол, вирізьблений митцями та співцями. Я люблю думати про любов як про дар, безперестанно виплекуваний зсередини і замотуваний в обгортку (тобто оформлений) чимось іншим поза мною у єднанні внутрішнього й зовнішнього. Вміння кохати виховується й освічується креативно-імагінативним характером зв’язку наставника, котрий є учнем, і учня, який є наставником. Це постійний акт свідомого світоконституювання за правилами волі його творців. Зупинка щомиттєвого декларативного мурування онтологічних засад такого світу прирікає його на руйнування і смерть. Архітектоніка кохання вичерпується або не вичерпується лише ейдетичною фертильністю кон-кордії (спів-сердя) його а́кторів. Love is in the eye of the beholder [2].

Свідопис з етики - Граючись у Бога

Підставою для написання цього свідопису стало завдання з етики проаналізувати фрагмент роману Джона Фаулза «Маг» («Волхв»). Уривок описує граничну, екстримальну ситуацію людського вибору. Дія відбувається під час нацистської окупації грецького острова Фраксос. Герой Кончіс, який оповідає історію, стає сільським старостою – не через прагнення співпрацювати з окупантами, а як «цап-відбувайло» внаслідок прохань мешканців острова, жоден з котрих не бажав обіймати цю ганебну посаду (сам Кончіс був чужоземцем). Восени 1943 року партизани-повстанці вбивають чотирьох німців і в якості кари окупаційна адміністрація вирішує розстріляти вісімдесят невинних мирних жителів Фраксоса, серед яких є Кончіс. Проте його, старосту, ставлять перед глузливим вибором: смертельний вирок для половини острова замінять на робітничі табори, якщо він привселюдно й власноручно вб’є двох спійманих партизан – тих, котрі й розгорнули на Фраксосі цю драму. Герой вагається: спочатку він готовий обірвати життя повстанців, але одного погляду вистачає, аби солідаризуватися з ними, закатованими та спраглими до свободи. Кончіс відмовляється вбивати. Фашисти розстрілюють його і вісімдесятьох селян, проте він дивом виживає.

Переді мною стоїть задача розглянути моральний вибір Кончіса з етичної точки зору і запропонувати своє бачення того, як би я вчинила на місці цього героя.

Свідопис доступний за посиланням:

https://drive.google.com/file/d/0B5yA-nWAuBS2anNxV085bU85TnM/view?usp=sharing