Про такт слів

Коли оберемки оберегів бережливості розсипаються від макабричних цілунків

Коли рогівка розквітає маковим полем у знемозі прийняти всі віртуальні образи

Коли розсуд уникає гойдливості хвилі, що поділяє на всіх одні легені спільного ритму

Коли земні артерії припиняють качати кров і лишають по собі заніміння, яке смиренно вертається до непохитності елеатів

Коли вода спінює землю так осоружно, що змиває сушу з-під ніг великим, нами наплаканим потопом

Коли карнавал прощається з плоттю, прикриваючи рот знерухомленою гримасою, яка нікого не пропускає всередину тлумачити себе за нутрощами 

Коли на щитах, що вкривають здиблений покрив шкіри, несуть переможені вільнощі гімнастичних одеж

Коли зникає грубість, з якою обтесують, вичищують, вигладжують пощипуванням клюкарз і змушують завмирати скручено, немов навіки позуючи перед оком сницарів

Коли аппрезентаційна здатність відрубує від тіла його невід’ємні частини — спирання на плече, переплетення кінцівок і звичне самопоглинання 

Коли зостається вертикаль, бо горизонтально не розтягнешся, діагоналлю не притулишся, тому п’яти, розніжені алькантаровими чобітками, раптом стають єдиною віссю, що їй заборонили падати і змусили нести атлантичні схили разом з усіма, хто їх туди нагромадив

Згадайте, як народжуються вони.

Згадайте, що вони ковзають між губами, зволожують їх звуком, вібрують у горлянці, кінчиком язика впираються в альвеоли, так що вправність опанувати дотик зубів свідчить про герменевтичний дар — здібність мудреця полегшувати розуміння й пояснювати руни.

Згадайте, що вони постають з начерку се́ми: на подушечках — цілий світ, що виображує легкість через тиск, а тягар паузи знаменує різким відриванням від крапки. Ритм вимови оберігається ритмом тиску пальців, віджимань долоні від поверхні сенсу в прагненні виорати стиль і музику.

Згадайте, як у трухлявому обмацуванні історії і невтішності її відсутніх висновків єдина розрада — в п’янливих історіях, в осяжних, утілеснених здибанках носових хустинок Наполеона, коня Калігули і золотого миловаріння Каліфорнії. Ці історії приносять спрацьовані руки — від краснописання, старательських подвигів і мундштуків упряжі. 

Де, пане Фодоре, ваша мова думки, в яких менталізах сизигій вона гарцює? Я покажу. В таких, де думка про кольки сміху походить зі злизаної на сторінках отрути. Де баланс між рішенням і ваганням досягається правильними наголосами  та римованими акцентами. У таких, де слова несуть відбитки лоскоту й весни дзижчання — й не тому, що народна фонетика проголошує ль посмішкою на піднебінні, а ж — пришерхлими вібраціями. Ну ж бо, торкніться їх: вони п’ють соки зі схлипів та обра́з, калібрують звук чистотою захоплення, а о́браз — мучеництвом каліграфічного научіння.

А якщо янголи, співаючи конунґам, згадають і високу битву (що ведеться, певне, шпаркими та обуреними предикатами; — Ах, Ви переплутали семантичне та прагматичне тлумачення часткової розмовної імплікатури!), і мудрочолих скопців, які тікають від дотику в левітацію, і божественну волю, що звільняє дів від первородного гріху, згадайте, що хорали народжуються не в небесах, а в інженерних конструкціях орга́нів, поті калькантів і танцювальних черевичках.

Вони не виникають з ноосфери, а значить, і не зникають, непоховані, у світі віртуальності; вони купкуються на кладовищах та розносяться прахом, яким ми чхаємо і знову запускаємо коло породжень текстів. Вони з’являються не з дихання, не з ономатопеї, а з гамору, що піддражнює перевершити чи бодай гукнути захоплено: його не можна ігнорувати, а треба лише підкоритися і йти за ним — або перегорлати, розіпнувши легені, вихаркати поезію тіла в усіх тілах, бо тільки слово породжує інше слово. 

Або — ні! Вони вигулькують зі шлунка парою й запахом, і в неголодного митця нагріваються всіма органами, всіма жилами, що несуть пульс до губ і порских колозубних тканин. Правда в тому, що вони — теплолюбні істоти, які не виживуть без ритуалів зігрівання, інакше стануть неповороткими, розважнілими й не зможуть вилізти з рота.

Тому, заточені сорокаденням на палубі, вони не марніють від непринадних порівнянь з актуальною присутністю, а гладшають і рум’яніють через запалу власних ігор: вони нас ув’язнили, вони змовилися, вони з тілом — близнюки, стомлені та знуджені маніпуляціями про їхню розлучену дружбу і змагальницьке панування одного над іншим.

Згадайте їхню цитадель, їхній рай, їхню єдину справжню домівку — може, той відчайдушний тиск народження досі лунає у вимовлянні, а їх приявність стає найспраглішим дотиком і найделікатнішим тактом, що притуляє, огортає і любить.