Ảπολογία: Apollo
+ Gaia
Фотометр «Кеплера» цупко впинається в закамарки Всесвіту й
обнишпорює матрицями холодні простори в пошуках двійників нашої Землі,
заковтуючи нові далечіні. Його дзеркала відбивають не світила, а лише
витончений розрахунок діаметрів, яскравості, густини. Кеплерів погляд однаково
байдужий і безвідповідальний перед розчаруваннями й відкриттями. Надією ж,
пересторогою та рішучістю блищать совині очі Афіни Паллади, що вона їх мружить у
такт мерехтливому κόσμος’у.
Наше товаришування з мудрістю, яка вже неодноразово зазирала на зоряне небо,
тепер злітає з глибини людської свідомості безпосередньо в надра горішньої
безодні – разом з астрофізикою, кібернетикою, штучним інтелектом, комп’ютерною
лінгвістикою…
Людство от-от тремтітиме в
солодкому очікуванні Зустрічі, яка потурбує величну самотність, що дає нам удаване
право накидати ласо своїх усезагальностей на решту Всесвіту. Філософія, своєю ἀρχή вкорінена у воді, повітрі, вогні,
здіймається туди, де нема ні мудрості, ні святості, ні слова – жодного опертя.
Людське дітище відривається від матері й вирушає в подорож, де зіткнеться з
тим, вище чого не можна помислити.
І тільки вона володіє зброєю, – хай би якою нетривкою
була ця стріла проти обіймів бурі! – щоб поцілити саму неможливість.
Філософія безоб’єктна, а
тому всеохопна, вона відвойовує у трансценденції місце для досвіду та
спростовує межі непізнаваного: нема нічого її власного й нема нічого, що не було
б нею. Вона настільки наука, наскільки однієї природи з коханням і мистецтвом:
тільки їй вистачає серйозності бути прекрасно безвідповідальною. Її жіночий гонор
чарує легковажністю, з якою вона жонглює поняттями, фонтанує дипластією,
гіпотезує та гіпостазує, сумнівається у власному існуванні, зазіхає на
непоясненне, так шибко забираючи під свою ніжну протекцію майбутнє та
опікуючись минулим. Філософія неделікатна, вона ставить незручні питання і
відповідає єдино ствердною пожадливістю – «Так!»: пам’ятаєте той знаменитий
солілоквій Моллі Блум “… and I thought well as well him as another”, яка різниця,
він чи інший? Вона сама визначає свій статус і нехтує кордонами, нерозбірливо занурюється
в пошлість і порногламур, Бога й Буття, всезакохано й усезацікавлено починаючи
пригоду з кожним своїм залицяльником поціновувачем.
Ось чому філософія – це не суто прогляд у незмінне й не
прагматична минущість; вона – запитування, яким Сократ уперше сполучив людське
та божественне, і її серце належить обом світам «під» і «над»: відсторонюючись
від екзистенції, воно завжди контекстуально пов’язане з нею.
Філософська зигота ніколи не утвориться від одного, бо
вона народжується бесідою, подвоєнням у рефлексії. Термін «сходження» можна
занести у філософський лексикон неперекладностей: українське «сходження» –
енантіосемія, його значення внутрішньо суперечливі: рух догори й водночас рух
донизу. Мова парадоксує відтінками на онтологічному рівні, коли просторові координати
беруться за позначення безвідносного польоту самості. Початок філософських
мандрів потребує сумніву у власній самодостатності, ніжної антиципації іншого в
собі – того іншого, котрий уколисаний тисячами і пробуджений в одиниць.
Подорож філософа значить не тримірне пересування, а
здобуття нового бачення, адже незмінений погляд усе бачитиме в домашньому
сяйві. Сходження – це не рух вгору-вниз homo viator’а, а інакше споглядання. Стан
медитації, екхартівське розмивання кордонів, зникнення символічного
опосередкування та поява беззайменникового сущого, інтелігентного Слова,
самочинного у власній буттєвості, тотожності мовця та слухача – філософія,
переживаючи, споглядає, тим-то відрізняючись від теології та містики. Вона вуайєристка,
що безсоромно піддивляється за любощами мудрості, бачить себе поглядом іншого,
а іншого наглядає як себе-самого – un autre comme soi-même [1].
Вона художниця, яка змальовує возз’єднання в повноті Адамової прамови на сходах
Пенроуза. Філософія сходження починається з вимоги несингулярності та двоїни. Мислення
як дарунок своїх думок самому собі є виявом недосконалого, часового,
процесуального, неповного: такого, яке ми набуваємо і розвиваємо, але ніколи не
містимо відпочатково. Роз-думуванню, розсотуванню думки треба «я» та «себе» –
адресат і адресант внутрішнього спілкування: я питаю себе. Ось воно,
те тремтливе, невловиме осердя, звідки й до чого сходить філософія! Двоїна мене
та іншого в мені оформлює з безликості іпостасі, кольори впорядковує в
опуклість зору, зі спалахів шуму вислуховує насичення звуку, яєчним білком замикає
ентропійні смисли в моделі.
Доброта випробовується
війною, і далі або зникає, зневірена, безвісти, або чистою довірливістю знову
стверджує свою правду. Філософія після двох із половиною тисяч років заперечень
світу, Бога, душі та всього, що можливо й неможливо заперечити, наближається до
біфуркації, до зустрічі з іншим. Він постане не лише в якості субтильного
інтелігібельного конструкта, а нарешті явиться феноменально. Налагодження
спільної мови з чужим і є розкриттям природи іншого в собі. Макрокосм
принципово вміщується в мікрокосмі, абсолютний максимум дорівнює абсолютному
мінімуму.
Як ми його зустрінемо,
блукальця з далеких просторів, де, можливо, немає жодної подібності нам: ні сонних
улоговинок кохання, ні творчого лоскоту в подушечках пальців, ні евристичної
радості відкриття й обволокливої ворсистості їжі після голодного дня? У кризі
глухого непорозуміння вершитиметься наш суд: як зустрінемо себе, так часто
гублених і так рідко віднайдених? Даруючи себе через край, розплескуючись,
визираючись до сліз в очах, вона сходить назустріч іншому, простягаючи руку
собі, – хоча як можна сходити там, де немає ні верху, ні низу? Перша ластівка
філософії летить із глибин нашого скафандра, співмислячи воєдино двох по різні
боки гермошолома.
[1] Перефразована назва роботи Поля Рікьора: «Я-сам як інший» (“Soi-même comme un autre”) – «інший як я-сам» (“un autre comme soi-même”).
No comments:
Post a Comment